Сьогодні в Україні відзначають День журналіста. Нагадаємо, що саме 6 червня 1992 року Національну спілку журналістів України було прийнято до Міжнародної журналістської федерації. А от зараз багатьом нашим колегам доводиться писати й знімати репортажі під звуки сирен та вибухів. Частина наших колег були змушені переїхати в безпечніші місця й продовжили працювати. Історії незламних журналістів Дніпропетровщини розповість «Наше місто».
У Межовій ворожі дрони полюють на людей, але газети сюди привозять
Головний редактор «Межівського меридіана» Євген Хрипун — професійний історик, а після закінчення Дніпровського університету реалізувався як журналіст. Проте саме в цій професії Євген став безпосереднім учасником історії. Адже Межова розташована лише за кілька кілометрів від фронту, де сьогодні твориться історія. Втім, місцевим жителям, напевно, здається, що фронт проходить просто через їхнє селище. І щоранку вони радіють тому, що залишилися живими.
Євген Хрипун
— Назва селища говорить сама за себе — Межова, — розповідає журналіст. — Кордон. Межа! До Донецької області кілометрів десять, а до самого Донецька — 80 км. Найближче велике місто на сході — Покровськ. Зараз у нас залишилися лише кілька сотень людей, а колись було понад сім тисяч. Переважна більшість мешканців виїхали. Це зрозуміло! Починаючи з липня 2025 року, Межову почали системно руйнувати КАБами та FPV-дронами. Влаштували для людей справжнє сафарі. От наприкінці травня фермер культивував ґрунт, підлетів дрон і спалив тракториста разом із трактором. Під прицілом — люди 60+. Звичайні мирні селяни. До речі, на тих «дирчиках» встановлені якісні камери. Оператор бачить, що це не військові, і все одно цілеспрямовано їх атакує. Вийшов чоловік на город — туди ж прилетів дрон. Просто йде людина вулицею — і стає ціллю ворожого безпілотника.
Мішенню російських атак неодноразово була й редакція «Межівського меридіана». Перший удар по будівлі стався наприкінці серпня 2025 року. Тоді дрон «Молнія» влучив безпосередньо в редакторський кабінет.
– Він пролетів через ялинки і влетів під вікно, – пригадує Євген. – Вибило двері, вікна, пошкодило фасад. У кабінеті все було перевернуто. Але те був лише початок. Другого разу російська керована авіабомба впала приблизно за 30 метрів від редакції, в районі колишньої друкарні. Цього разу не просто вікна повибивало, а повністю знесло дах. Від будівлі лише каркас залишився. Але я все одно намагався якось його зберегти. Ну а вже 29 березня 2026 року пряме влучання КАБа знищило редакцію вщент. Бомба розібрала будівлю по цеглинці. Це була міцна двоповерхова адміністративна споруда, але від неї майже нічого не залишилося. Тільки величезна яма, мов якесь провалля в пекло.
Євген Хрипун був змушений залишити рідну Межову. Разом із дружиною, сином та дев’ятьма котами вони евакуювалися до Дніпра. Колеги – у Кам’янське, Вінницю, Харків, під Київ.
Проте навіть після переїзду Євген Леонідович продовжує підтримувати зв’язок із розсіяною по всій Україні громадою. А головне, що «Межівський меридіан» продовжує існувати.
– Десь через тиждень після руйнування редакції приїхали туди, покопалися в руїнах і витягли український прапор, який висів на будівлі, – каже співрозмовник. – Це як наш символ незламності! Ну а газету продовжуємо випускати. Вона виходить раз на два тижні на 12 шпальтах. Друкуємось у Чернівцях.
Частину тиражу редактор особисто привозить у прифронтову Межову, де досі залишаються кілька сотень людей, переважно літнього віку. Для багатьох із них газета стала символом того, що про них не забули.
– Коли немає зв’язку та інтернету, особливо для старших людей, газета дуже важлива, – зазначає головний редактор «Межівського меридіана» Євген Хрипун. – Вона показує, що хтось про них дбає, що громада живе. Людям приємний сам запах друкованого видання. Але ж я реаліст. Розумію, якщо завтра не привезуть газету, то вони це переживуть. А якщо в них не буде де взяти шматок хліба і пляшку питної води, то вже справжня біда. Тому, коли їду до Межової беру хоча б буханку хліба. Це найперша необхідність. А взагалі там справжня кілзона і людина може загинути будь-якої миті. Ось нещодавно привіз газету нашому старому читачу Валентину Клименку, а через день дізнався, що дрон прилетів йому під ноги і дяді Валі не стало.
Нікопольські колеги пересіли на велосипеди та електросамокати, щоб чути безпілотники, що наближаються
Коли йдеться про професію журналіста, уявляються захопливі відрядження, інтерв’ю, редакційні наради та дедлайни. Але у прифронтовому Нікополі журналістика давно стала не просто роботою, а щоденним випробуванням на витримку, мужність і вірність своїй справі.
Нікопольчанка Інна Швидка у професії майже 40 років.
Інна Швидка
— Я навчалася на філологічному факультеті Дніпровського державного університету, — розповідає Інна Михайлівна. — Факультету журналістики у звичному розумінні тоді ще не існувало — він лише створювався. Але нам пощастило, що лекції читали журналісти-практики. Це були люди, які керували телебаченням, газетами, працювали в професії. Їхній досвід був безцінним і згодом дуже знадобився. А взагалі я щаслива людина! Сьогодні везіння особливо важливе.
Талановита журналістка працювала у кількох виданнях, а нині очолює «Південну зорю» — єдину газету в прифронтовому Нікопольському районі.
— Колись у редакції працювали 15 людей, — зазначає головна редакторка. — Тепер нас двоє — я і бухгалтер. Я і пишу матеріали, і редагую, і верстаю, і наповнюю сайт, і веду соцмережі. Все сама, сама, сама. Людина-оркестр! Розумію, наскільки важлива газета для жителів громад Нікопольського району. Особливо зараз в реаліях воєнного сьогодення.
Нагадаємо, що з 12 липня 2022 року Нікополь щодня зазнає російських атак. Місто розташоване навпроти тимчасово окупованого Енергодара та Запорізької АЕС. Звідти регулярно запускають дрони та ведуть артилерійські обстріли. За роки великої війни нікопольці навчилися існувати в зовсім іншій реальності. У реальності цілодобової небезпеки.
— Ми не звикли до небезпеки, ми адаптувалися, — пояснює головна редакторка. — Це зовсім різні речі. Якщо щоразу під час тривоги впадати в паніку, жити й працювати просто не буде коли. Люди постійно прислухаються до неба. Багато хто попересідав з автомобілів на велосипеди та електросамокати — так легше почути звук дрона, що наближається.
У багатьох мешканців вибиті вікна, пошкоджені будинки. Не стала винятком і квартира самої журналістки, куди кілька разів залітали уламки. А редакція «Південної зорі» тричі за війну зазнавала пошкоджень.
— Найсерйозніший випадок був тоді, коли уламки пробили двері та пошкодили редакційні приміщення, — згадує Інна Швидка. — Ми приїхали й почали закривати єдине редакційне вікно. Зараз воно закрите плитою OSB. Скло після чергового пошкодження вирішили вже не встановлювати. Але виїжджати ми не збираємося. Взагалі, коли бачу у соцмережах публікації на кшталт «Мій бідний рідний Нікополь! Рятуйте, хто може!», то знаю, що, скоріш за все, це пише людина, яка виїхала з Нікополя і перебуває десь далеко. Бо нікопольці, які весь цей час війни живуть у місті, вже мають у своєму характері сталеву витримку та загартованість.
Попри близькість фронту, «Південна зоря» намагається не перетворювати свої сторінки виключно на хроніку обстрілів.
Юліан Литвин
— Якщо писати лише про “прильоти”, то вся газета складатиметься з таких новин, — підсумовує головна редакторка Інна Швидка. — А людям потрібно знати, чим живуть громади. Тож, образно кажучи, пишемо хроніку подій сьогодення у громадах Нікопольщини. Намагаємося публікувати більше позитивних матеріалів. Наприклад, розповіли про довгожителя з Покровської громади Юліана Литвина. У квітні Юліан Олексійович відзначив свій 100-річний ювілей. Його силі волі та оптимізму можна лише позаздрити. Такі історії сьогодні дуже надихають і вселяють надію.
Дніпро та колеги надихають обдаровану журналістку писати глибокі й зворушливі нариси
Серед колег, які були змушені залишити рідні місця, — журналістка холдингу «Наше місто» Олена Завгородня. У жовтні 2022 року Олена евакуаційним потягом виїхала з Покровська — міста, в якому минули її дитинство та юність. Міста, де народжувалися й втілювалися її мрії.
Олена Завгородня
— Я дуже любила Покровськ і вважала його найкращим містом на землі, — розповідає Олена. — Це невелике шахтарське містечко називали містом троянд. До великої війни троянди у нас висаджували всюди: у парках, скверах, на бульварах. Навіть на автотрасі зустрічні смуги розділяли не відбійники, а квіти. Коли вони розквітали, Покровськ наповнювався дивовижним ароматом. Ароматом казки та мрії.
Як і всі юні мрійники, дівчинка дуже любила читати. Адже читання — чудовий засіб виховання почуттів. Причому Олена не лише читала, а й сама писала вірші та невеликі оповідання.
— Я, мабуть, перечитала більшу частину книжок міської бібліотеки, — зізнається колега. — Вирішила: коли виросту, буду писати! А ще мій тато працював залізничником, і ми жили поруч із вокзалом. Я знала, який потяг і на яку платформу прибуває. Мріяла, що одного разу поїду одним із таких потягів у велику подорож.
На жаль, усе сталося зовсім не так, як уявлялося покровській школярці. Восени 2022 року разом із молодшою донькою Олена виїхала до Польщі. На той момент Олена Завгородня вже була професійною журналісткою — працювала на місцевому телебаченні «Капрі».
— Війна гриміла поруч, але ми не думали, що вона прийде до нас, — згадує колега. — Та в лютому 2022-го перші прильоти були саме в нашому районі. Ракета влучила в будинок моєї шкільної подруги. Пробила дах і застрягла в підлозі. Пощастило, що не вибухнула. З кожним днем залишатися в Покровську ставало дедалі небезпечніше, але й покинути місто було непросто. Нарешті наприкінці жовтня я разом із молодшою донькою Поліною евакуаційним потягом виїхала до Львова, а потім ми вирушили до Польщі. Звісно, їхали зі сльозами та болем. Але все одно не вірилося, що назавжди.
Вимушені переселенки прожили в Польщі дев’ять місяців, але дуже хотіли повернутися додому.
Молодша донька Поліна
— Щодня ми з Полею мріяли про таку поїздку, — продовжує Олена. — Ми вигадували різні деталі та подробиці нашого повернення. Воно снилося нам ночами. Настав момент — зібралися й поїхали. Уже не до Покровська, а до Дніпра, де живе старша донька Юля. Пощастило знайти роботу до душі в чудовому колективі холдингу «Наше місто». У Дніпрі з’явилися нові друзі та можливості. Дніпро став для мене другим рідним містом. Хоча, звісно, я дуже сумую за Покровськом, який залишився лише в моїй пам’яті.
Звичайно, на новому місці Олена зіткнулася з новими труднощами та викликами. На власному прикладі вона дізналася про проблеми з отриманням компенсації за зруйноване житло та про вартість оренди квартири. І, можливо, саме тому, що кожну життєву ситуацію Олена Завгородня вивчає ретельно й прискіпливо, пропускаючи через серце, статті та нариси талановитої журналістки виходять такими глибокими, щирими й зворушливими.
Ворог руйнує редакції ЗМІ та житло журналістів
Війна кардинально змінила роботу українських медіа. Для журналістів Дніпропетровщини щоденна професійна діяльність давно стала не лише боротьбою за інформацію, а й боротьбою за виживання. Зруйновані редакції, пошкоджені будинки працівників, вимушена релокація та постійна загроза обстрілів стали частиною журналістської реальності.
Олексій Ковальчук
— Одним із найбільш постраждалих видань області стала газета «Межівський меридіан», — констатує Олексій Ковальчук, голова Дніпропетровської обласної організації Національної спілки журналістів України. — Її двоповерхову будівлю в Межовій було повністю знищено внаслідок російських ударів. Спочатку по редакції били з артилерії, потім прилетів КАБ. Зараз на місці редакції фактично котлован. Попри це, газета продовжує виходити. Частково була змушена релокуватися й редакція газети «Степова зоря» з Петропавлівки. У безпечне місце перевезли архіви видання та редакцію інтернет-ресурсу «Петропавлівка Сіті». Наслідки обстрілів відчули й криворізькі медіа — телерадіокомпанія «Рудана» та газета «Пульс». Особливо складною залишається ситуація в Нікополі, який щодня зазнає російських обстрілів. Кілька разів під удари потрапляла редакція районної газети Нікопольщини «Південна зоря».
Прильоти та обстріли не оминули й медіа Дніпра.
— Внаслідок російської атаки були пошкоджені офіси видань «Вісті Придніпров’я», «Новини Підгороднього», «Дніпро Інформ», а також приміщення Центру журналістської солідарності, — продовжує розповідь голова обласної журналістської організації. — Серйозних руйнувань зазнали дніпровська філія Суспільного мовлення та редакція «Суспільне Донбас».
Олексій Ковальчук також повідомив, що за даними Дніпровського Центру журналістської солідарності, з 2022 року по травень 2026 року в регіоні зафіксовано понад 40 випадків пошкодження житла журналістів. Деякі медійники втрачали домівки двічі й більше разів.
— Очевидно, що ворог б’є не лише по редакціях, — стверджує голова Дніпропетровської обласної організації НСЖУ. — Після робочого дня журналісти повертаються до осель, які також можуть опинитися під ударом. Проте більшість наших колег продовжують працювати, висвітлюючи життя громад, наслідки обстрілів, гуманітарні проблеми та історії людей, які живуть поруч із фронтом.
Фото спікерів
Категорія: Війна, Новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Дніпро, Україна Росія війна
Дивіться також: Ручне розміщення оголошень на 100 популярних сайтах України
Джерело:nashemisto.dp.ua
