Дніпрянка Юлія Огер виховує двох синів, і досвід материнства для неї поєднує як звичні щоденні клопоти, так і постійну увагу до потреб старшого сина з особливостями розвитку. У цих реаліях війна лише посилює тривогу, додаючи новий рівень відповідальності за безпеку дітей, пише “Наше місто”.
Юлія Огер
– Молодшому сину зараз сім років, а старшому влітку буде десять, – каже Юлія. – У старшого є захворювання нервової системи. Він почав пізно говорити, і перші роки його життя — це були постійні реабілітації, робота над мовленням. Зараз він говорить, але навчається в інклюзивному класі спеціалізованої школи.
Юлія особливо чітко пам’ятає контраст між відчуттям нескінченних ночей і раптовим усвідомленням, як швидко ростуть діти.
– Мені колись казали: “І кліпнути очима не встигнеш, а у тебе вже дорослі діти”, – згадує Юлія. – Я тоді думала, що це не про мене. Бо коли я не спала через дитячий плач, здавалося, що та ніч безкінечна. А зараз я дивлюся і розумію — моїй старшій дитині вже майже 10 років.
Сьогодні, вже в реальності війни, вона додає ще один рівень складності до цього досвіду — постійну тривогу за безпеку дітей.
– Під час війни виховувати дітей складніше в рази, – констатує Юлія. – Бо коли вони у школі, а ти чуєш про тривоги, про вибухи, про “прильоти”, ти автоматично думаєш, що це десь поруч із твоїми дітьми. А бути мамою особливої дитини і так – виклик.
Говорячи про відновлення, Юлія не шукає складних рецептів чи великих змін — її спосіб триматися набагато простіший і водночас дуже знайомий багатьом мамам.
– Я зрозуміла, що головний ресурс для мами — це тиша, — каже Юлія. — Навіть декілька хвилин наодинці за філіжанкою кави дають можливість перезавантажитись. І якщо бачите жінку в кав’ярні, яка просто сидить і мовчки дивиться в одну точку — це, ймовірно, її 10 хвилин спокою, і вона точно щаслива.
З часом, каже Юлія, змінюється не лише досвід материнства, а й погляд на власне дитинство і на своїх батьків.
– Коли ти сама ще дитина, дуже важко зрозуміти, як це — бути мамою, – пояснює Юлія. – Нам часто здається, що батьки щось зробили не так. Але коли ти сама стаєш мамою, приходить розуміння, що твоя мама робила все, що могла в тих умовах, які були.
Разом із цим розумінням приходить й інше — усвідомлення, що ідеальних батьків не існує, і цей досвід повторюється з покоління в покоління.
– Я думаю, що і наші діти, попри всі наші зусилля, весь час, сили, енергію, які ми в них вкладаємо, все одно будуть бачити наші помилки, – вважає вона. – Тому я бажаю всім мамам терпіння. Бо виховувати дітей складно, виховувати дітей з особливостями ще складніше, а в умовах війни — це ще більший виклик.
Фото Володимира Федорищева та з особистого архіву героїні.
Читайте також: Довга дорога до слова «мама»: у Дніпрі заговорив хлопчик із затримкою розвитку.
Раніше ми писали: Підліткова вагітність — не вирок: як у Дніпрі допомагають юним мамам.
Джерело:nashemisto.dp.ua
